Зінаїда Серебрякова

Українська та французька художниця

Неакадемічне мистецтвознавство — Костянтин Пономарьов

Зінаїда Серебрякова, геніальність якої постійно живило коріння по лінії її предків з боку Лансере і Бенуа, безумовно, стоїть в одному ряду зі своїми великими сучасниками-чоловіками — Іллею Рєпіним, Валентином Сєровим, а також братом і настільки різнобічно обдарованим дядьком Олександром Миколайовичем Бенуа.

Зінаїда Євгенівна Серебрякова (28 листопада [10 грудня] 1884, Нескучне, Курська губернія — 19 вересня 1967, Париж, Франція) — українська та французька художниця, яка писала пейзажі, натюрморти та портрети. Авторка монументальних стінописів. Належала до товариства «Світ мистецтва».

Зінаїда народилася в родинному маєтку Нескучне (нині — Харківська область) в сім’ї архітектора Євгена Лансере та художниці Катерини Лансере. Була шостою дитиною у родині. Знадобилося багато часу і ще більше клопотів з церковною владою, щоб закохані отримали дозвіл на шлюб.

Зінаїда Серебрякова — це рідкісний випадок в історії класичного мистецтва, коли ми говоримо про художницю. Якщо «Срібний вік» подарував нам видатних поетес, таких як Анна Ахматова чи Марина Цвєтаєва, то серед живописців жінок було небагато. Можливо, це пов’язано з тим, що живопис — це фізично складна і «брудна» праця: фарби, етюдники, розчинники. Серебрякова не просто увійшла в цей світ, а й стала однією з найяскравіших його представниць. Її доля тісно пов’язана з Україною, адже вона народилася і провела найщасливіші роки в маєтку Нескучне, де створювала свої головні шедеври.

Художниця походила з унікальної династії Бенуа-Лансере, яка дала світові цілу плеяду архітекторів, скульпторів та живописців. Її батько, Євген Лансере, був блискучим скульптором-анімалістом, а мати походила з роду Бенуа і була рідною сестрою знаменитого Олександра Бенуа, ідеолога об’єднання «Світ мистецтва». З дитинства Зінаїда зростала в атмосфері творчості, домашніх вистав та мистецьких дискусій, що сформувало її як вільного і сміливого майстра.

Гучна слава прийшла до неї в 1910 році завдяки автопортрету «За туалетом». Існує легенда, що картину купив Павло Третьяков, проте насправді її придбала Рада Третьяковської галереї за наполяганням Валентина Сєрова. Ця робота вражає своєю свіжістю: це справжній «портрет кисню», наповнений світлом, повітрям та іронічним поглядом самої художниці. Серебрякова тут виступає як майстер європейського рівня, поєднуючи традиції Тіціана та імпресіоністів. Вона сміливо працює з кольором і локальними плямами, уникаючи сухого академізму.

Період життя в Нескучному став розквітом її творчості. Тут вона пише свої знамениті селянські цикли, в яких зображує людей праці не як пригнічених селян, а як величних, майже античних героїв. Вершиною цього періоду є полотно «Вибілювання полотна». Серебрякова занижує лінію горизонту, змушуючи глядача дивитися на фігури знизу вгору, перетворюючи звичайну побутову сцену на урочисту містерію. В її роботах відчувається любов до форми, кольору та життя у всіх його проявах — від пейзажів Слобожанщини до портретів власних дітей.

Однак ідилія закінчилася з приходом революції 1917 року. Маєток у Нескучному спалили, а сім’я змушена була тікати до Харкова. Саме там, у будинку на вулиці Конторській, сталася трагедія: від тифу помер її коханий чоловік Борис Серебряков. Художниця залишилася одна з чотирма дітьми та хворою матір’ю, без засобів до існування. Цей злам відобразився в картині «Картковий будиночок», де на обличчях дітей вже немає колишньої радості, а сама композиція символізує крихкість людської долі.

Подальше життя Зінаїди Серебрякової розділилося на «до» і «після»:

• У 1924 році вона виїжджає до Парижа, сподіваючись налагодити фінансове становище після успішної виставки в Нью-Йорку.
• Їй вдалося забрати до Франції лише двох дітей — Олександра та Катерину. Двоє інших, Євген і Тетяна, залишилися в СРСР, і матір побачила їх лише через 36 років.
• У французький період вона багато працює, створює портрети, марокканські цикли та пейзажі, але туга за батьківщиною і розділеною родиною залишається з нею назавжди.

Творчість Серебрякової — це поєднання неймовірної майстерності, колористичного дару та глибокого гуманізму. Вона вміла бачити красу в простоті: у ранковому саду, у дитячому сні, у селянській праці. Попри трагічні повороти долі, її мистецтво залишається світлим гімном життю, значна частина якого була проспівана саме на українській землі.